Казка
про рогатого трамвайчика
Вузенька вулиця в готичному стилі збігала
вниз, а потім вибігала до провулку, не менш красивого. Якраз тут розміщувався
наш офіс. Це було просторе, затишне і світле приміщення. Стіни були сіро -
зеленого кольору і праворуч від вікна на стіні висів український прапор із
побажаннями від бійців зі Сходу. Але офісом це приміщення назвати важко, бо тут
ми малим, але дружнім колективом робили безпілотника у зону АТО. А також до
офісу запрошували своїх друзів, які з радістю допомагали розфасовувати речі, що
приносили небайдужі люди для відправки нашим захисникам на Схід. Іноді після
закінчення робочого дня дивилися фільми, спілкувалися та просто цікаво і
корисно проводили час.
І ось одного із таких вечорів, чекаючи наших
друзів, я став свідком розмови мого друга Юрія та його неймовірно хорошого,
милого, доброго і допитливого сина Марка. Розмова була приблизно така:
-Тату, поки прийдуть твої друзі, розкажи
мені казку про Україну.
-Добре, синку, слухай. В одному досить
красивому і затишному місті був нічний трамвай. Він їздив по колу. У трамваї
панував безлад, хоча він був досить самобутнім і оригінальним, мав цікаву
історію та високі можливості, які не використовувалися і не бралися до уваги.
Люди у ньому були заклопотані буденними проблемами, не помічали прекрасного
навколо, жили за принципом: "Моя хата скраю - я нічого не знаю".
Кожен із пасажирів прямував у своєму напрямку, ніхто не мав поваги один до
одного. Багато хто думав, що цей трамвай не має майбутнього, що він їде з
нікуди в ніщо, що пасажири не мають революційного духу, сили волі, незламності,
що вони настільки субтильні і є просто жертвами історії, бо для свого
майбутнього не зробили ні кроку.
Але одного дня все змінилося, прозвучав фінальний акорд, чаша
терпіння переповнилася. Людям набридло бути рабами. Настав час змін. І
електрична карета перестала їздити по колу. Помалу почали викорінювати безлад,
розвивати свої можливості, показувати себе світові. Але найголовніше - це те ,
що змінилися люди. Вони стали згуртованішими, дійшли до спільної мети. Звісно,
не всі, бо для деяких людей пояснювати, що потрібні зміни, те саме, що
запалювати свічки для сліпих. Те ж саме, що говорити з людиною, в якої в
кайданах не руки, а душа. Немає сенсу. А таких , на жаль, багато.
Джорж Мартін сказав: "Багато хто
заявляє , що краще вмерти вільним, ніж жити рабом". Але це тільки слова,
бо коли доходить до справи, мало хто обирає смерть. Інакше звідки у світі
стільки рабів? Кожен з них у свій час вибрав не смерть, а рабство. Шкода, але
досить довго так було й у цьому трамваї.
-Татку, але ж це оповідання про трамвай, а
не про Україну!
Так, але він, як наша Батьківщина. Як цей
трамвай їздив по колу, так і події історії повторювалися. Як пасажири йшли до
змін після періоду розрухи, забуття звичаїв і традицій, так і українці йдуть.
Як у рогатому автобусі, у державі панує безлад і неповага. Люди забули про
вдячність. І найяскравіший приклад цього - це сучасні захисники та ветерани II
Світової війни. Про них потрібно згадувати не лише 9 травня, 6 грудня та 14 жовтня,
а й у несвяткові дні. Згадувати не у соціальних мережах, бо якщо перші ще
можуть прочитати про нашу вдячність, то другі не побачать статуси ВКонтакті чи
у фейсбуці і не оцінять намальовані у фотошопі стрічки, бо вони з реального
світу, а не з віртуального. І на вулиці зустрічають лише хамство, просять
милостиню у переходах і , чорт забирай, прибирають сміття за підлітками. Тому,
Марку, цей трамвайчик мені нагадує нашу неньку - Україну.
Дослухавши розповідь, я залишився
роздумувати про майбутнє, про країну. І дійшов висновку, що, якщо всі будуть
так виховувати своїх синів та дочок, то в цієї держави буде майбутнє. Але, на
жаль, багато діалогів батьків з дітьми подібні більше на два монологи. І хоча
ми зараз впевнено через терни крокуємо до зірок, дивним залишається те, що так
багато часу знадобилося нашій нації на те, щоб зупинити колесо історії, щоб
перестати повторювати помилки своїх предків, щоб стати єдиною державою. Скільки
втрачених життів і, сподіваюся - не даремно. В. Калінніченко співає: "Коли
ніч поховала всі шляхи і немає куди іти - йди на зорі! Коли ніч поховала всі
шляхи і закриває твої очі - йди проти ночі!"
Отже, ми повинні йти, не піддаючись
пропаганді, з вірою в серці і метою в житті. Бути добрішими та згуртованішими,
адже байдужість вбиває гірше кулі. І хоч цей шлях тернистий, але, з'єднавшись, ми прийдемо до мети, бо за
своє "мистецтво" терпіння ми заслужили на краще життя.
Гей, уставаймо, єднаймося, українські
люди!
Єднаймося, братаймося в товариство
чесне,
Хай братерством, щирими трудами Вкраїна
воскресне!
І. Франко
Немає коментарів:
Дописати коментар